«Італія – слабка ланка ЄС, зручна для Кремля»: дослідник Лука Ловізоло

Напад Росії на Україну та Грузію, її «гуманітарна» допомога Італії не є розрізненими подіями. Все це – елементи втілення Четвертої політичної теорії А. Дугіна та військової доктрини В. Герасімова, стверджує дослідник міжнародних відносин, спеціаліст з країн Східної Європи та автор книги «Плани Росії щодо нас» Лука Ловізоло.

Нещодавно Ловізоло виступав на цю тему перед парламентською комісією.

Пане Ловізоло, як Ви прийшли до вивчення політологічних процесів саме в країнах Східної Європи?

Я довгі роки працював перекладачем з німецької і дуже зблизька спостерігав падіння Берлінського муру та об’єднання двох частин Німеччини. Мене завжди цікавили історичні перипетії Східної Європи, падіння комуністичних режимів. 2009 року я повернувся до своєї дослідницької діяльності, паралельно з перекладом. Спочатку я займався Румунією, оскільки мене як юриста дуже цікавив процес над Чаушеску. А українські події 2014 року підштовхнули мене займатися виключно дослідництвом.

І Ви поїхали до України…

Саме так, адже до того я там ніколи не був, хоча добре знав сусідні з нею країни. А – також історію Радянського Союзу, його культурні та лінгвістичні особливості. На той час я вже говорив російською, пізніше відшліфував ці знання та долучився також до україномовних джерел. Підштовхнуло мене те, що я одразу відчув: те, як нам розповідають російсько-українську війну – фальш. У мене тут, в Італії, було багато знайомих українців, здебільшого моїх колег-перекладачів. Я часто з ними розмовляв про поточну ситуацію в Україні, знав про дивну для західного спостерігача українську двомовність, про наявність багатьох етнічних осередків у країні. Коли ж я почув по італійському телебаченню, що нібито конфлікт довкола Криму та Донбасу виник через мову, мені це одразу ж видалося неправдоподібним.

В Україні, як і у всіх багатонаціональних країнах, були певні тертя на етнічному чи мовному грунті, але вони ніколи не були такими, щоби призвести аж до війни. Це неможливо ще й тому, що там лінгвістичний поділ не має суто географічного виміру. Це ж не Швейцарія, де є німецько-, італо- та франкомовні кантони. В Україні лінгвістична різниця може легко спостерігатися містом та селом, або між поколіннями або й всередини однієї родини. Тому я поїхав в Україну, щоби на власні вуха почути, якою мовою спілкуються люди на вулиці, в кафе, у потязі, на власні очі побачити різницю між регіонами України. А пізніше, прочитавши відповідну літературу та філософські семінари Александра Дугіна, простудіював Четверту політичну теорію. І, що називається – пазл склався. Усе, що робить Кремль у зовнішній політиці з 2007 року – не окремі епізоди, а частка цього дуже чіткого плану.

У чому полягає Четверта теорія?

Її головна ідея та завдання – у тому, що держава, заснована на верховенстві права та повазі прав індивідуума, має зникнути, поступившися проєктові Євразія. У Четвертій теорії, яка є тоталітарною та російськоцентричною, людина розглядається як недовершений гвинтик системи. Держава вирішує за людину все. Утіленням цієї ідеології є путінська Росія. Але Росією справа обмежитись не може: за Дугіним, у російську сферу впливу мають входити не тільки країни колишнього СРСР чи Варшавського блоку. Ця територія має простягнутися від Владивостока до Лісабона. Причому російський вплив матиме різні форми. Не йдеться про те, що Франція чи Німеччина будуть анексовані Росією, як Крим.

Але вся Західна Європа має опинитися у зоні впливу Росії – так само, як сьогодні США тримають у зоні свого впливу країни Південної Америки: там не відбувається нічого важливого без того, щоб Вашингтон не встромив туди носа. Таким чином, у світі мають утворитися два блоки: американський та російський. В Італії ідеологія Дугіна мало знана: наскільки мені відомо, тут була перекладена лише одна його книга. А от ті, хто читає російською, можуть прочитати його праці чи послухати його семінари, викладені у вільному доступі, і пересвідчитися: це не вигадки і не теорія змови. Це все розгортається поряд з нами, на цю тему пишуться книги та статті, проводяться семінари, залучаються студенти…

У Вашій книзі «Плани Росії щодо нас» ви пишете про те, що Путін не вигадує зовнішню політику Росії, він є лише виконавцем. Відтак після завершення його кар’єри загроза, яку несе нам проєкт Євразія, не зникне…

Абсолютно. Четверта теорія є не більше не менше як ідеологією. Це – спосіб мислення з потужною філософською базою, який не зникне після завершення кар’єр Путіна чи самого Дугіна. Він здатний простягтися на десятиліття, так само, як марксизм не помер разом з Марксом.

Однак Дугін змальовує лише теорію. А як виглядає її практичне застосування?

Практична реалізація цієї теорії описана Валерієм Герасімовим, начальником Генштабу ЗС Росії. Він чорним по білому пише про способи гібридної війни: дезінформація, створення хаосу, заплутування, використання гуманітарних місій, щоб схилити населення на свій бік… І ми все це бачимо на практиці. У тому числі – в Італії, яка навесні дозволила російській військовій (!) місії парадно проїхати ледь не через весь півострів з «гуманітарною допомогою» для боротьби з ковідом. У складі місії був сумнозвісний генерал Кікоть, а також – людина, до того вислана з Естонії через підозру в шпигунстві. «Раша Тудей», «Спутнік», фінансування Кремлем вигідних йому політичних партій, інформаційні вкиди і фейки – все це частини того ж пазлу під назвою «проєкт Євразія». Інструменти, які роблять суспільну думку прихильною до Росії.

Таким чином у населення формується потреба у «сильній руці», яка «прийде, порядок наведе» і усуне всі проблеми. І тоді Росія і виглядатиме рятівницею всіх і вся. Власне, на певному етапі – згідно з Четвертою теорією – до влади приходитимуть проросійські партії, які просуватимуть політичну та економічну близькість та співробітництво з Росією. Саме так країни входитимуть у зону російського впливу, виправдовуючи цей вибір «народним волевиявленням». В Італії – першій з усього ЄС – дві проросійські партії вже керували разом країною понад рік. І це не випадково, адже Італія – слабка ланка ЄС і, відповідно, сильна ланка для втілення проекту Євразія.

Не можу втриматися, щоб услід за депутаткою під Демпартії Лією Квартапелле не повторити: «Чому саме Італія?» Адже саме так вона поставила своє запитання після Вашого виступу в італійському парламенті, присвяченому цим загрозам…

Як я часто кажу – напівжартома, звичайно – Італія – єдина пострадянська країна, яка ніколи не була радянською. Річ у тім, що італійська ментальність має у собі сильні компоненти католіцизму та марксизму – набагато сильніші, ніж у решті країн Західної Європи.

Звідки католіцизм – зрозуміло, а марксизм – чому?

Марксистська ідеологія та католіцизм насправді схожі між собою більше, ніж їм самим цього хотілося б. Обидві доктрини – марксизм та католіцизм – патерналістські: вони мають у своїй основі захист індивідуума, майже позбавленого можливості обирати власну долю. Патерналістська держава опікується людиною від пелюшок до домовини, а не прагне надати їй можливість вільно розкрити свої таланти.

Крім того, обидві доктрини націлені на подолання держави. Католіцизм бачить громадськість як релігійну групу індивідуумів, не як політичну. У нього в фокусі група «християни», а не громадяни певної держави. А марксизм бачить людей як спільноту об’єднаних по всьому світі пролетарів. За Марксом, держава – це буржуазна надбудова. Тобто тимчасовий інструмент, який має зникнути з утворенням глобальної унії підлеглих класів.

Ці два меседжи – дуже схожі, і вони торкаються тих самих струн в душі італійців, які, за великим рахунком, не звикли до ідеї індивідуальної свободи. На відміну від англосаксонських країн – батьківщин індивідуалізму, подекуди крайнього. В Італії марксистський меседж зрезонував саме з цією базою – оцією потребою в патерналістській державі. Приміром, тут займатися підприємництвом набагато складніше, ніж в Німеччині чи Швейцарії через купу обмежень. В італійській ментальності залишився міф соцреалізму – причому навіть більше, ніж в пострадянських країнах, які пережили його на власній шкурі і отже відчули його недоліки.

Я був дуже юним наприкінці 1970-х – початку 1980-х років, але пам’ятаю: у тебе не було доступу до великих газет або телебачення, якщо ти не близький до церковних кругів або до комуністичної партії. Це – те, що багатьом іноземцям, особливо зі Східної Європи, важко уявити. Зараз трішки краще, але не набагато. Університети, приміром, досі сильно заполітизовані. Більшість з них не намагається навчити політологів, вони формують «кадри для партії».

Точнісінько так, як було в СРСР. Додаймо сюди ставлення середнього італійця до своєї роботи. На Апеннінах звільнити працівника на постійному контракті – вкрай складно. Відповідно, італійці часто сприймають своє робоче місце як власне право, незалежно від того, з якою сумлінністю вони ту роботу виконують. Часто навіть на приватних підприємствах найнятий працівник не відчуває жодного зв’язку між тим, як він виконує свої обов’язки та власною зарплатнею. Тому що робота – це щось, що держава мусить тобі гарантувати. Це цілковито радянский спосіб мислення.

У цьому деякі країни Східної Європи нині прогресивніші, ніж Італія. Приміром, якщо поїхати у деякі райони Польщі або Чехії, то знайдеш там сучасніші умови та спосіб мислення, аніж в Італії. Звичайно, дякувати Богу, в Італії є й багато інших аспектів, сучасніших та ліберальніших, але оця католицько-марксистська база робить її дуже вразливою до розповсюдження «русского мира».

При цьому пересічний громадянин не знає, що означає «русский мир» на практиці, і взагалі слабко уявляє, про таке жити за умов диктатури.

Власне. Багато італійців думають, що жити за диктатури означає – не голосувати. Вони просто забули, що означає диктатура для повсякденного життя: після закінчення фашизму в Італії пройшло 70 років, майже немає тих, хто його свідомо проживав. Люди забули, що фундаментальні права – право на пересування, право на справедливий суд, на вибори, на недоторканність приватного життя і т.п. – не є «даними від природи», не є невід’ємними. Вони існували не завжди, за ними стоять століття наполегливої боротьби. Італійці не розуміють, що «сильна рука» означає не тільки чисті вулиці, але й життя громадянина, розплановане згори. Держава буде вирішувати, що тобі дивитись, що читати, де працювати, що їсти, а у деяких випадках – жити тобі чи ні.

Нерозуміння природи диктатури також робить Італію ідеальним кандидатом для втілення ідей Четвертої теорії Дугіна, яка якраз прагне скасування фундаментальних прав.

І як же відвернути цю загрозу?

Для початку – не допомагати її реалізації. ЄС, попри власну кризу ідентичності, нині не може собі дозволити розгубленості, суперечливих меседжів щодо антиросійських санкцій тощо. Ми повинні зрозуміти, про що йдеться, ретельно вивчити і дослідити цю загрозу. Усвідомити, що правова держава, попри всі її недоліки, є найкращим способом суспільного устрою, який ми досі вигадали. Кожен громадянин має розуміти, що ліпше мати при владі освічених та розумних політиків, аніж темних та дурних, і голосувати відповідно.

Далі: ЗМІ. Італійські газети заповнені статтями про СРСР та Росію, написаними людьми, які не тільки ніколи там не бували, але й російською не говорять, отже, не мають доступу до джерел. А журналісти, які могли б цим займатися професійно з доступом до джерел, не залучаються до великих ЗМІ. Допоміг би й більший контроль за соцмережами, оскільки розповсюджувані там фейки – один з потужних інструментів просування Четвертої теорії, згадаймо Брекзіт. Я не маю на увазі цензуру, ми не можемо діяти тими ж методами.

Але, приміром, правило реєструватися у соцмережах тільки під власним іменем та нести відповідальність за свої дії там – вже допомогло б. І ще одне: варто втямити, що, допустивши прихід диктатури, ми вже не зможемо сказати: «ой, ми помились, на наступних виборах проголосуємо інакше» і все повернеться, як було. Щоб вивільнитися з-під диктатури, виборів не вистачить. Доведеться робити революцію, як свого часу українці. Нам є що захищати: наші цінності, наші права та наш добробут.

Автор – Ірина Кащей (Рим), журналіст, спецільно Foreignpolicy